ОУН і УПА
Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням "Поліськоі Січі", очоленої Т. Боровцем, який співпрацював з ОУН(М). Восени 1942 року обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами.
У 1943 ОУН (Б) захопила контроль в УПА. Прагнучи розширити свою соціальну базу ОУН (Б) на третьому Надзвичайному Великому Зборі 21-25 серпня 1943 року засудила "інтернаціоналістичну та фашистську націонал-соціалістичні програми та політичні концепції", так само, як і "російський комуно-більшовизм" та запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі.
Нова соціальна програма в основному не відрізнялася від попередніх, але вона наголошувала на потребі участі робітників в управлінні, змішаній економіці, праві вибору фаху й місця праці та вільних торгівельних спілках. ОУН(Б) стверджувала, що вона бореться за свободу слова та думки. Попередня національна політика, яка зводилась до гасла "Україна для українців" знята з порядку денного.
Керівна структура ОУН також змінилася: одноосібне керівництво було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич,З. Матла та Д. Маївський). У липні 1944 було сформовано всеукраїнський представницький орган - Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Більшість її членів були бандерівцями, а Головний Секретаріат очолив Р. Шухевич.
ОУН (М) проводила подібну політику та заснувала Всеукраїнську Національну Раду у Львові навесні 1944.
У кінці війни А. Мельник знову очолив ОУН (М), С. Бандера та Я. Стецько були обрані у склад керівництва в Україні. У лютому 1946 у Мюнхені було утворено під керівництвом С. Бандери Закордонні Частини ОУН (34 ОУН). На грунті перегляду в 1943 ідеологічних засад націоналістичного руху розгорнувся конфлікт між групою представників ОУН (Б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією С. Бандери. Остання була обвинувачена в протидії до змін та випливаючих з них наслідків - демократизації ОУН (Б), автономного статусу УПА та УГВР, а також відмові від догматизму й елітаризму. Українські емісари оприлюднили свої критичні погляди в “Українській Трибуні”. С. Бандера та його група у своєму головному органі “Визвольна Політика” стверджували, що ідеологічна ревізія занадто наближає ОУН до соціалізму та комунізму. Кульмінацією цієї суперечки стало виключення опозиції на конференції 34 ОУН у Міттенвальді 28-31.8.1948. У 1953-54 провід ОУН (Б) в Україні знову підтвердив перегляд ідеологічних засад та доручив С. Бандері, З. Матлі та Лев Ребету зформувати новий уряд 34 ОУН. Переговори виявилися безплідними, і в 1956 двоє з проводу - тріумвірату, З. Матла та Л.Ребет, заснували нову організацію, відому як ОУН (Закордонна).
ОУН(М) після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30 серпня 1947 року обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції.
[ред.] Післявоєнний період
Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Рад.
ОУН (М) та її союзники здобули контроль над Радою. Фракції ОУН мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН (Б) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя. Степан Бандера очолював ОУН (Б) до його загибелі у 1959; його наступниками були С. Ленкавський, Ярослав Стецько ( 1968-86), В. Олеськів (1987-91) та вдова Ярослава Стецька - Слава (з 1991).
Після смерті Андрія Мельника у 1964 році ОУН (М) очолювали О. Штуль-Жданович, Д. Квітковський (1977-79) та Микола Плав'юк (з 1981). В останні два десятиліття політичні угрупування, що знаходилися в опозиції до ОУН (Б) схилялися до тіснішої співпраці та консолідації й утворили ширші об'єднання, такі як Український Демократичний Рух (1976) і Конференція Українських Політичних Партій та Організацій (1979).
Суперництво між оунівськими фракціями тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організацій, що служили їхнім прикриттям. З метою примирення націоналістичних угрупувань різних напрямків Світовий Конгрес Вільних Українців мав пожертвувати принципом більшості голосів і ефективної процедури прийняття рішень.
У 1980 ОУН (Б) перебрала контроль над Українським Конгресовим Комітетом Америки; таким чином останній перестав представляти українську громаду в цілому. Сила та вплив фракцій ОУН занепадають внаслідок асиміляційного тиску, ідеологічних розходжень з західними ліберально-демократичними цінностями.
Окрім того, у повоєнний час у середовищі ОУН(б) стався конфлікт між групою представників ОУН (б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією С. Бандери.
