Українські неформали, числом від сотні і більше, існують тут разом з «єдиновірцями» із сусідніх і не дуже країн. У графі «мета перебування» їм варто було б вказати: «Просто відтянутися, поспілкуватися з близькими по духу людьми, втекти від попси міського існування». З власного досвіду можу заявити: це на Шипоті можливо.
Де це
Від Бродів – поїздом до станції Воловець. Далі – на смак: на таксі (30-40 гривень), або пішки – 12 км. Затоварюватися, якщо не зробили цього вдома, треба тут же – на станції, або в селищі Пилипець під Шипотом. Купуйте найнеобхідніший харч, не забувши і «про того хлопця» (який цілком може виявитися дівчиною, вдячною за увагу), бо мешканці Шипота – народ безгрошевий, а відтак голодний. Сигарети і алкоголь також не зайві при встановленні контактів з населенням шипітських полян.
Діставшись до водоспаду, хоч і не такого як Ніагарський, але все одно дуже красивого, перейдіть по містку через річку і рухайтеся широкою стежкою вгору. Метрів 200 – і ви потрапляєте в наметове містечко. Вибирайте місце до душі і ставте намет. Любите 24 години на добу бути в центрі подій – таборіться в нижній частині поляни. Хочете самоти і спокійних ночей – маршируйте вгору, ближче до вершини гори, подалі від тусовочного гомону. Вода тут же – поляну з двох сторін обтікають річечки, з яких можна пити, не користуючись фільтрами «Брітта». Дрова – всюди. Веселі кампанії – теж.
Що це
Шипіт – явище, яке важко визначити. Подібні тусовки давно вже існують по всьому цивілізованому світу. Але на просторах СНД і пострадянських теренах таких одиниці. Шипіт, мабуть, одне з найбільш яскравих і найбільш «стародавніх» утворень. 13 років – це вже термін. Сюди раз на рік – якраз на 1 липня - з’їжджаються всілякі неформали – хіпі, панки і асоціальні різновиди. Сказати, що це місце щорічного зборища молоді, буде неправильно. Якраз погоду тут роблять «олдові» товариші хіпівського способу думання. Вони, власне, і породили це явище, сьогодні вже не тільки загальноукраїнського, але і європейського масштабу. Сюди їдуть з Прибалтики, Польщі, Чехії, Німеччини та інших українських околиць.
Чималу частину мешканців Шипота складають люди випадкові, яким однаково – тусовання в нічних клубах, на концертах «Білок-Стрілок» чи поїзди на Шипіт. Але тут вони виглядають чужорідним тілом. І якщо за дні перебування на поляні не просякнуться пануючим тут духом, то шансів зустріти їх через рік майже ніяких. Проте шипітські старожили жодним чином не висловлюють до подібних відвідувачів своєї зневаги: хочеш – тусуйся, не хочеш – ніхто не перейматиметься. Все просто: тут вкрай демократична, дружня атмосфера.
За тиждень проживання на поляні я не побачив жодної бійки, суперечки, не відчув «загострення пристрастей», яке зустрічаєш в міських умовах на кожному кроці. Ну хіба що рідко тверезі панки влаштують свої клоунські розборки, там і тут знесилено валячись на траву і мирно сопучи, поки якийсь добрий самаритянин не віднесе їх в намет. Власне, за цим – за мирною атмосферою і просто людськими відносинами – сюди, мабуть, і їдуть. І ця атмосфера - фірмовий знак Шипота. Що не дивно: на поляні панує дух хіпі, іншими словами - дух любові.
Як це
Тут можна робити все, що побажаєш: цілими днями лежати на траві, відпочиваючи від міських «напрягів», переміщатися між зграйками товаришів в тусовці, слухати музику або брати посильну участь в сейшенах. Зібралися 3-4 людини з гітарами-сопілками-барабанами – ось тобі і музичний колектив. Бери каструлю або пластикову пляшку – і тримай ритм разом з усіма.
В ніч з 6 на 7 липня традиційно запалюють грандіозну ватру. Від самого ранку населення поляни вирушає в ліс – рубати дерева. Обрубавши суччя, зносять колоди до центру поляни, виставляють шатром. З настанням темноти запалюють, і починається загальне тріумфування – з барабанним шаманством, танцями і хороводами. Найбільші відчайдухи намагаються перестрибнути грандіозне попелище. Кілька чоловік влаштовують вогненне шоу, жонглюючи палаючими факелами. При переміщенні по поляні без ліхтарика доводиться бути гранично уважним: існує небезпека вступити в розкидані там і тут пониклі тіла панків: вони «втомлюються» першими.
Тут на відміну від англійців не говорять про погоду: якою б вона не була, для хіпі вона завжди гарна. Тут навіть під холодним затяжним дощем люди переміщаються переважно босоніж, в одних тільки бувалих футболці і джинсах. Сплять де попало і абияк. Навіть не в усіх старожилів Шипота є не те що спальні мішки, але навіть туристичні килимки. Діти природи – що з них візьмеш. Якщо раптом злива – безнаметових тусовщиків обов’язково хтось поселить, а дівчатам віддадуть останню футболку.
На відміну від міських мешканців тут не говорять про політику. І про ціни не говорять. І взагалі тут не говорять майже ні про що, що цікавить переважну масу городян. Напевно тому, що хіпі – особливий народ. Вони живуть іншими проблемами. Гроші їм потрібні як і всім смертним, але вони цією темою «не морочаться». Тому, як правило, грошей не мають і не особливо цим журяться.
Зате вони горюють від тотальної попси – і не тільки в музиці, але і в житті. Музика – це тема майже свята. Тут безальтернативно: всі її слухають, привозять на Шипіт презенти старим знайомим – записи раритетних дисків. Переважно це звичайно психоделія 60-70-х років. При згадці групи «Кіно» або «Машини часу» в морду звичайно не дадуть, але можуть обізвати «піонером» – тобто людиною, чий інтелектуальний розвиток і музичні смаки загальмувалися на рівні тінейджера.
Чому це
Одного чудового дня на поляні з’явилася фігура в погонах. Я здалеку помітив, як громадянин міліціонер перевалюючись підійшов до групи товаришів, що весело розпиває алкоголь на свіжому повітрі. Підлеглий міністра Луценка «поручкався» з учасниками колективу і завів неквапну бесіду. Шипітські старожили пояснили мені: це Мирон, місцевий дільничний, – своя людина, тобто співчуває, особливо не напружує. Незабаром той обійшов всю поляну, поцікавився, хто тут іноземці. У мене запитав: звідки прибув? Потім вказав на 9-річну доньку: «А її навіщо сюди взяли?» Мені стало незручно, я вмить зрозумів, що дітям на цій поляні не місце. Але всупереч Мирону діти почувалися на Шипоті чудово, гармонійно вписуючись в навколишній ландшафт і місцеву тусовку.
Через день після появи Мирона поляну відвідала більш представницька делегація – три міліціонери і троє штатських в білосніжних сорочках. Вони безцеремонно ходили довкола наметів, демонстративно клацали фотоапаратами (ми їм відповіли тим же), після чого відбули геть. Залишилося враження, що до тебе додому ввалилися без стуку, все задокументували і пішли строчити рапорти. Минулого року було гірше. Одного разу ввечері на поляну в’їхав КАМАЗ під керуванням критично п’яного рогуля. Він виписував вісімки між наметів, мало не задавивши пару чоловік. Але побиття своєї нетверезої пики так і не добився – народ підозрював, що це свідома провокація.
Річ у тім, що щороку очікуються каральні акції з подальшою забороною хіпівського зборища на віки вічні. Поки що цього не сталося, але цього року уже поповзли чутки, що місцева сільрада нібито вирішила закрити поляну для відвідування, оголосивши її заповідною. Навряд чи шипітське товариство стане складати чолобитну Президенту. Може, ця тусовка не вписується в концепцію Ющенка про розвиток і підтримку культурних традицій. От всілякі фольклорні фестивалі та попсова «Країна мрій» – зовсім інша справа: від Адміністрації Президента недалеко, вождю нації можна з’явитися перед пресою із спадкоємцем на плечах. Розбити президентський намет на Шипоті – морочливо, та й не комфортно.
Тим часом Шипіт – один з останніх редутів, який український андеграунд ще не здав попсовій орді. Втім, розігнати його – справа техніки. Ось тільки хто від цього виграє? Тільки ті, хто уявляє його зборищем маргінальних нероб. Так його, без сумніву, оцінить більшість. Та сама переважна більшість, яка, як правило, виявляється не права. Я ж залишаюся при думці, що за 13 років Шипіт став унікальним культурним явищем, справжнім живим організмом, де народжуються ідеї, де присутні нормальні людські відчуття і творчі думки. Через рік збираюся що б там не було дістатися до Шипота №14 – резервації людей, які не входять в покоління «Пепсі».
